Вівторок, Вересень 25

Голод 47-го…

У 1947 році Вірі Марчук було 11 літ. І вона добре пам’ятає як прийшли червоні комісари і наказали вести на станцію поставку! Разом з мамою вони везли з рідної Дністрівки на залізничну станцію мішки з зерном. Потім наказали ще раз привезти. І так, поки в людей не залишилось нічого!

Заховати щось було не можливо. Приходили, все обшукували і відбирали! Так люди залишились без хліба! І коли ця жінка і всі такі як вона, чують про посуху, яка наче і спричинила голод 47-го на Басарабії, то їх охоплює біль обурення: «Яка посуха? Посуха не раз бувала, та голоду у цих краях вона не спричиняла НІКОЛИ! Тут все щось, та вродить щедро!»

Віра Марчук пригадує як мама поїхала за жомом, і їх малих на кілька днів залишила без крихти їжі вдома. Бо не було звідки залишити. А могла й сама не повернутися!.. Вона не пам’ятає куди саме їхали, до якого міста чи села. «Казали, що до спиртзаводу. Там була яма з жомом. Люди набирали того жому скільки могли, і з нього вдома пекли коржики. Були ті, хто у тій ямі втопився. Розповідали, що солдати радянські не одного коло неї і вбили».

Мама Віри, слава Богу, повернулася. Привезла аж 10 кілограм жому. Це був скарб! Життя!

П.Віра пригадує як до односельчанина Василя Крушенівського, котрий мав жорна, приходили перемелювати, хто що мав чи роздобув. Хтось таки ще жменьку зерна пшениці, стаканчик кукурудзи, серединки з соняшниня і кукурудзянки.

«Одна жінка, – пригадує п.Віра, – мала серцевинку з соняшниня. Перетерли її, а вітер здійнявся і все розвіяв. Жінка голосила на увесь двір. Це був увесь її наїдок».

«Коли прийшли радянські, – каже п. Віра, – ще у 44-му, чоловіків мобілізували на фронт, а в селах почався тиф. Чоловіки гинули на війні, а жінки і діти вимирали від тифу. По селу їздила підвода і хворих примусово забирала до лікарні. Звідти мало хто повернувся живий.

Тиф розносили воші. Одежі не було. Полотняні сорочки, катринця, кожух, та в’язані вовняні кофти. У тих кофтах, воші стояли шеренгами. Дустом протравлювали одежу від них, у ньому не раз мили й голову.

У 46-му почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли до них йти. Це ж все своє – коней, худобу, плуг треба було віддати за дурно і не відомо для чого. Не віддавали, то вони забрали! Ті, що до колгоспу пішли, їсти трохи мали що. Їм видавали норму, а ті, що далі не розуміли, що їх тим голодом женуть до тих колгоспів, були приречені на голодну смерть!»

«Сьогодні, – розмірковує п. Віра, – ми живемо в раю. У нас все є. А нам все мало! Забули люди біду і людськості бракує!»

Що ви знаєте про голод 47-го? З того часу збігло рівно 70 літ!

 

Ангела Ткач-Вишня

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *