Салон ComfortHouse

Голод 47-го…

У 1947 році Вірі Марчук було 11 літ. І вона добре пам’ятає як прийшли червоні комісари і наказали вести на станцію поставку! Разом з мамою вони везли з рідної Дністрівки на залізничну станцію мішки з зерном. Потім наказали ще раз привезти. І так, поки в людей не залишилось нічого!

Заховати щось було не можливо. Приходили, все обшукували і відбирали! Так люди залишились без хліба! І коли ця жінка і всі такі як вона, чують про посуху, яка наче і спричинила голод 47-го на Басарабії, то їх охоплює біль обурення: «Яка посуха? Посуха не раз бувала, та голоду у цих краях вона не спричиняла НІКОЛИ! Тут все щось, та вродить щедро!»

Віра Марчук пригадує як мама поїхала за жомом, і їх малих на кілька днів залишила без крихти їжі вдома. Бо не було звідки залишити. А могла й сама не повернутися!.. Вона не пам’ятає куди саме їхали, до якого міста чи села. «Казали, що до спиртзаводу. Там була яма з жомом. Люди набирали того жому скільки могли, і з нього вдома пекли коржики. Були ті, хто у тій ямі втопився. Розповідали, що солдати радянські не одного коло неї і вбили».

Мама Віри, слава Богу, повернулася. Привезла аж 10 кілограм жому. Це був скарб! Життя!

П.Віра пригадує як до односельчанина Василя Крушенівського, котрий мав жорна, приходили перемелювати, хто що мав чи роздобув. Хтось таки ще жменьку зерна пшениці, стаканчик кукурудзи, серединки з соняшниня і кукурудзянки.

«Одна жінка, – пригадує п.Віра, – мала серцевинку з соняшниня. Перетерли її, а вітер здійнявся і все розвіяв. Жінка голосила на увесь двір. Це був увесь її наїдок».

«Коли прийшли радянські, – каже п. Віра, – ще у 44-му, чоловіків мобілізували на фронт, а в селах почався тиф. Чоловіки гинули на війні, а жінки і діти вимирали від тифу. По селу їздила підвода і хворих примусово забирала до лікарні. Звідти мало хто повернувся живий.

Тиф розносили воші. Одежі не було. Полотняні сорочки, катринця, кожух, та в’язані вовняні кофти. У тих кофтах, воші стояли шеренгами. Дустом протравлювали одежу від них, у ньому не раз мили й голову.

У 46-му почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли до них йти. Це ж все своє – коней, худобу, плуг треба було віддати за дурно і не відомо для чого. Не віддавали, то вони забрали! Ті, що до колгоспу пішли, їсти трохи мали що. Їм видавали норму, а ті, що далі не розуміли, що їх тим голодом женуть до тих колгоспів, були приречені на голодну смерть!»

«Сьогодні, – розмірковує п. Віра, – ми живемо в раю. У нас все є. А нам все мало! Забули люди біду і людськості бракує!»

Що ви знаєте про голод 47-го? З того часу збігло рівно 70 літ!

 

Ангела Ткач-Вишня

  • Гость: Спогади очевидців голодомору 1946-1947 рр. «Весна і літо 1946 року були надзвичайно посушливими. Урожаю майже не було. Кури, свині, коні були вирізані і через відсутність кормів, і через нестачу їжі для людей. Попри такі складні умови, держава почала примусове вилучення залишків зерна та інших продуктів харчування. Вже перед Новим 1947 роком розпочалося масове голодування селян. Пік голоду припав на весну-літо 1947 року. В цей час люди масово їли буряки, котів та собак. Кожен раз ці спогади я згадую ці сльозами на очах, згадуючи ті страхіття, які пережили люди». Дєдова Євгенія Василівна, 1936 р.н., с. Ленківці, Кельменецький район, Чернівецька область «1946 рік був засушливим і неврожайним. До того ж держзакупки «вимели» з хати все. Навіть декілька кілограмів квасолі, які мама сховала, знайшли і забрали. Односельчани рушили в так звану «западну», де можна було поміняти одяг, різні речі на продукти...» Ляшок Ольга Василівна, 1933 р.н., с. Комарів, Кельменецький район, Чернівецька область «Копали і їли бульбу, після якої дуже боліли животи. А за хліб забули, який він на вигляд. Також мати сушила на поді серединки від соняшничиння та насіння з акації, яке потім пережовували (мали свої жорна) і варили з молоком. Таку їду називали баландою, яка була не дуже ситною, тому їсти хотілося дуже часто. Одного дня, коли я їла ту баланду, а мати була в хаті, з дороги зайшов один чоловік, який був дуже високий і худий, самі кістки обмотані шкірою. Мені тоді здалося, що якби шкіра порвалася, то кістки так би і розсипалися. І той чоловік, нічого не кажучи, видер від мене ложку і почав бігом їсти ту баланду, коли все з’їв, віддав миску і, нічого не кажучи, пішов геть...» Оштинар Ольга Олександрівна, 1936 р.н., с. Росошани, Кельменецький район, Чернівецька область «В голодні роки виживали хто як міг. Збирали по полях колосочки, мерзлу картоплю й буряк, лободу і різний бур’ян, варили бевку. Соняшники сушили, мололи на муку і пекли паляниці. Запікали баштани, буряки різали гріноски і їли. Навесні замість картоплі садили лушпиння, робили сім’яне молоко (сім’я товкли в макітрі макогоном, добавляли води)...» Раренко Олексій Леонтійович, 1931 р.н., смт. Кельменці, Кельменецький район, Чернівецька область «Люди від безвихіддя їхали в Станіслав за жомом, який зберігся біля цукрозаводів у ямах. Я разом з мамою їхали вдвох поїздом на даху. Щоб набрати жому, залазили у ями по коліна, торбину прив’язували до шиї. Біля тих ямів творився жах: навколо ями і у самій ямі лежало багато трупів. Назад додому також добиралися на даху поїзда, але дорога була ще небезпечнішою, бо біля залізниці стояли бандити і стягували людей з поїзда залізними крюками, щоб забрати їжу...» Гордей Ольга Михайлівна, 1926 р.н., с. Дністрівка, Кельменецький район, Чернівецька область Спогади очевидців голодомору 1946-1947 рр. «Весна і літо 1946 року були надзвичайно посушливими. Урожаю майже не було. Кури, свині, коні були вирізані і через відсутність кормів, і через нестачу їжі для людей. Попри такі складні умови, держава почала примусове вилучення залишків зерна та інших продуктів харчування. Вже перед Новим 1947 роком розпочалося масове голодування селян. Пік голоду припав на весну-літо 1947 року. В цей час люди масово їли буряки, котів та собак. Кожен раз ці спогади я згадую ці сльозами на очах, згадуючи ті страхіття, які пережили люди». Дєдова Євгенія Василівна, 1936 р.н., с. Ленківці, Кельменецький район, Чернівецька область «1946 рік був засушливим і неврожайним. До того ж держзакупки «вимели» з хати все. Навіть декілька кілограмів квасолі, які мама сховала, знайшли і забрали. Односельчани рушили в так звану «западну», де можна було поміняти одяг, різні речі на продукти...» Ляшок Ольга Василівна, 1933 р.н., с. Комарів, Кельменецький район, Чернівецька область «Копали і їли бульбу, після якої дуже боліли животи. А за хліб забули, який він на вигляд. Також мати сушила на поді серединки від соняшничиння та насіння з акації, яке потім пережовували (мали свої жорна) і варили з молоком. Таку їду називали баландою, яка була не дуже ситною, тому їсти хотілося дуже часто. Одного дня, коли я їла ту баланду, а мати була в хаті, з дороги зайшов один чоловік, який був дуже високий і худий, самі кістки обмотані шкірою. Мені тоді здалося, що якби шкіра порвалася, то кістки так би і розсипалися. І той чоловік, нічого не кажучи, видер від мене ложку і почав бігом їсти ту баланду, коли все з’їв, віддав миску і, нічого не кажучи, пішов геть...» Оштинар Ольга Олександрівна, 1936 р.н., с. Росошани, Кельменецький район, Чернівецька область «В голодні роки виживали хто як міг. Збирали по полях колосочки, мерзлу картоплю й буряк, лободу і різний бур’ян, варили бевку. Соняшники сушили, мололи на муку і пекли паляниці. Запікали баштани, буряки різали гріноски і їли. Навесні замість картоплі садили лушпиння, робили сім’яне молоко (сім’я товкли в макітрі макогоном, добавляли води)...» Раренко Олексій Леонтійович, 1931 р.н., смт. Кельменці, Кельменецький район, Чернівецька область «Люди від безвихіддя їхали в Станіслав за жомом, який зберігся біля цукрозаводів у ямах. Я разом з мамою їхали вдвох поїздом на даху. Щоб набрати жому, залазили у ями по коліна, торбину прив’язували до шиї. Біля тих ямів творився жах: навколо ями і у самій ямі лежало багато трупів. Назад додому також добиралися на даху поїзда, але дорога була ще небезпечнішою, бо біля залізниці стояли бандити і стягували людей з поїзда залізними крюками, щоб забрати їжу...» Гордей Ольга Михайлівна, 1926 р.н., с. Дністрівка, Кельменецький район, Чернівецька область
  • Гость: Да.... цікава інформаці, дякую Вам.